Легких вам хмаринок, янголята!
Ця дата – сумна й трагічна. Станом на 1 червня 2023 року в Україні, згідно даних порталу «Діти війни», загинули 484 дитини, отримали поранення – 992, зникли – 393, депортовано 19905 дітей.
Напередодні Міжнародного Дня захисту дітей, через ракетний обстріл російською федерацією Києва, також загинула дитина… Як це знаково для фашистської, антилюдської кремлівської влади.
Мабуть, нікому й на думку не спадало, що у 21 столітті, у центрі Європи, будуть гинути діти. Що дітей будуть насильно депортувати у чужу для них країну, для того, щоб виховати з них ворогів України. Що діти залишатимуться сиротами через те, що їх батьків убили ворожі снаряди й кулі. А ці 484 дитини так ніколи й не стануть дорослими, не пізнають щастя материнства та батьківства, не зроблять масу відкриттів, які б могли зробити, не зможуть стати вченими, лікарями, вчителями, хліборобами й працювати задля свого розвитку й розквіту України. Бо росія забрала у них найбільшу цінність – життя.
Кожен регіон нашої країни має втрати, в тому числі – маленьких життів. Не оминула це й Броварщину – від рук окупантів загинув 13-ти річний Єлисей Рябоконь.
У квітні місяці 2022 року у місті Бровари відбулося перепоховання 13-річного Єлисея Рябоконя.
24 лютого він, разом з мамою та молодшим братиком поїхали до села Перемога (Баришівської громади). Їм здавалося, що там буде безпечніше, аніж у Броварах, які піддалися ворожим ракетним обстрілам в перші години повномасштабного вторгнення. Але Перемогу було окуповано вже 28 лютого.
11 березня колона із 5-ти цивільних машин намагалася виїхати із окупованого села в бік населеного пункту Гостролуччя. Із Перемоги люди виїхати змогли, а от у полі окупанти почали їх розстрілювати. Мама Єлісея – Інна Рябоконь із молодшим сином їхала в одному авто, а хлопчик – в іншому. У автівку, де їхав Єлисей, окупанти поцілили. Загалом, того дня загинуло семеро людей. Тих, хто залишився живими, окупанти розвернули назад до села й виїхати не дали. Тіло хлопчика не дозволили навіть забрати для поховання. Згодом один з місцевих мешканців зміг його забрати й віддати мамі. Вона просила у окупантів дозволу поховати сина, як годиться, але так його й не отримала. Єлісея рідні змушені були поховати в саду.
Пізніше Інні Рябоконь із молодшою дитиною вдалося виїхати із села…
В Україні подібних трагічних історій – сотні, якщо не тисячі.
Тож сьогодні ми схиляємо голови на знак вшанування пам'яті діток, чиє життя й майбутнє відібрала росія.
Легких вам хмаринок, янголята!
