Проєкт Держмистецтв «Історії роду. Голодомор»
Не існує неважливих речей.
Не існує неважливих історій.
З малих історій кожної окремої української родини складається історія нашої держави – історія України.
Так, книга історії нашої країни сповнена сторінками, просякнутими горем, сльозами, кров’ю, біллю, битвами та втратами. Проте, у ній є й розділи надлюдської мужності, відваги, віри в майбутнє та бажання вижити й вистояти попри всі негаразди і втрати.
Пам'ять, ось зброя від помилок майбутнього.
Пам'ять про страшні події минулого містить засторогу та є маркером власної самоідентифікації й усвідомлення себе як представника певної нації.
І про пам'ять завжди варто говорити.
Цьогоріч, до 90-тих роковин Голодомору 1932-1933 років, Держмистецтв запускає онлайн-проєкт “Голодомор. Історії роду”.
Протягом місяця до Дня пам’яті жертв голодоморів, який цьогоріч припадає на 25 листопада, ми публікуватимемо на своїх сторінках у соціальних мережах історії-оповіді, записані зі слів очевидців, які пережили Голодомор 1932-1933 років.
І заохочуємо вас підтримати наш проєкт та долучитися власними дописами з родинними історіями про геноцид, який переживали ваші рідні. Давайте разом говорити про це. Позначайте Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти у своїх дописах на Facebook та Instagram, а також додавайте хештег #Голодомор_Історії_роду, щоб об’єднати якомога більше “живих” історій.
Першою історією про свою бабусю Наталію Матушевич, яка пережила Голодомор, поділилася з нами Ніна Білецька.
Матушевич (Матусевич) Наталя Леонівна (1911-1974)
с. Мала Вільшанка, Обухівського району, Київської області.
"Так щоб про Голодомор, то бабуся мені не розповідала, точніше такого слова вона не говорила, але дещо все таки пам'ятаю. Якось я запитала її:
- Бабусю, а чого у мого тата немає ні братика, ні сестрички і він один в сім'ї?
- Чого ж, твій тато Іван – це моя друга дитина. У нього була старша сестричка Надійка, але вона померла ще як була маленькою, їй рік ще не виповнилось, коли не стало її…
- А від чого вона померла?
- Зима тоді була, холодно дуже – мерзла вона, та й то такий час був, що і їсти не було толком чого у людей.
- А чому не було, що їсти?
- Бо їжу у людей забирали. Але в нас тоді був сільський голова гарний чоловік, він попередив, що приїдуть і все будуть забирати, тому багато хто з наших встиг запаси зробити та приховати дещо.
- А хто їжу забирав та й нащо?
- Будеш все знати, то велика не виростеш – приїде чорний ворон і забере тебе в темний ліс, не белькочи ото!
Потім якось ще раз зайшла у нас з бабусею розмова за Надійку і вона мені сказала: “Аби такі малі діти, як Надійка вміли хліб черствий їсти та млинці з лободи, то може б і вижили, бо де ж тоді молоко було взяти дитині та й топити хату толком нічим було”. На всі мої питання, а чого, а чому, а хто таке робив, бабуся не відповідала, певно, боялася, щоб мала дитина не почала чого зайвого говорити, щоб родину на небезпеку не наражати. Тоді ж про радянську владу було як, – або казати треба тільки хороше, або не казати нічого. То в нас у родині загалом нічого про неї й не казали.
Єдине пам'ятаю, що якось у бабці Наталки вихопилось: “Не дадуть Україні вільно жити, бо багата у нас земля, родюча, щедра. Якби ми були самостійними, то були б дуже заможними, але того нам сусіди наші не дадуть”.
І от бачу слова бабині справджуються - не дають нам життя наші “братні сусіди”.
Зі слів онуки Білецької Ніни.
Детальніше про проєкт за посиланням.
